Сучасна Нова Прага з'явилась спершу як слобода
(сотня) Мурзинка Новослобідського козачого полку (Слобідський
полк, Новослобідське козацьке поселення, Новокозацький полк), який існував з 1753 по 1764 роки. Він став новою адміністративно-територіальною
та військовою одиницею с центром у фортеці Святої Єлизавети. Полк сформовано за
ініціативою російського уряду для поселення тих жителів
існуючих до появи Нової Сербії поселень, яким за указом треба було звільняти
місця для сербів.
Заселення
цього регіону, так званих «задніпрських місць», що в 1732 відійшли до
Російської імперії, відчутно пожвавилось вже на поч. 18 ст. вихідцями з Гетьманщини
та «Польської України». В основному це були козаки Миргородського та
Полтавського полків. От і довелось місцевому
населенню, починаючи з 1753, селитися поруч із Новою Сербією, на 20 верст углиб
запорозьких земель або повернутися назад у Гетьманщину. Більшість вибрали
останнє. Право вибирати місце і заселяти слободи надавалось так званим
«осадчикам», осадчим. Мурзинським осадчим став Василь Петрик.
Територію
полку було поділено на сотні, на чолі яких стояли сотенні отамани. До складу
сотні входило від 1 до 4-5 населених пунктів (залежно від кількості мешканців).
Землю під поселення козакам полку та членам їхніх родин уряд надавав за умови
несення військової служби. За час існування полк зарекомендував себе як боєздатне
формування. Його військовослужбовці
взяли участь у Семилітній війні. Не зважаючи на переважно український
склад населення, Новослобідський козачий полк використовувався урядом як
провідник російської політики у регіоні: боротьба з гайдамацтвом, постійна
конфронтація із порубіжним Запорожжям.
Після ліквідації Нової Сербії і утворення
Новоросійської губернії цей полк в 1764
р. було реорганізовано в Єлисаветградський пікінерний, до якого Мурзинка
увійшла як перша рота.
***
Мурзинка
В липні 1754 року до
Криловського протопопа Сімеона Петров звернулися з проханням про будівництво
церкви жителі новопоселеної Мурзинської слободи, а він, в свою чергу, направив
про це “доношение” митрополиту Київському Тимофію Щербацкому:
«Сего
1754 года, июля 28 дня правящий за сотника значковий товарищ Павел Дик, осадчик
Василь Петрик, атаман Яков Жир да знатних козаков 25 человек в духовное
правление Криловское доношением представили, что они за силу Ее иператорского
Величества указу з разных сел, деревень и хуторов перейшли на жителство за
черту сербской границы на урочище речки Мурзинки, где уже действителных дворов
сорок находится /:а прочие селятся:/, а в них обоего пола душ 380. И яко де им
обывателям слободки Мурзинки следует за далеким разстоянием от церквей во всяких
нужных случаях не без великой нужды, в таких случаих усоветовали они з
дозволения превосходителного господина генерала майора Глебова …вновь строить
деревянную церковь во имя Святителя Христова Николая … Они же, обыватели
мурзинские принялы себе за целого настоятеля иерея Луку Иванова несторовского,
коя Несторовка отошла во владение сербскому народу…»
В цьому документі говориться
також про те, що жителі слободи зібрали вже для будівництва церкви 104 “рубли”,
потрібний матеріал і “майстер з работниками укомплектован”. Та найцінніше те,
що вказано імена перших поселенців, які підписали прохання від імені жителів
Мурзинки. Наведу цю частину документа в повному обсязі, можливо хтось з
сучасників знайде тут своїх предків:
«Динис
Подгорний, Иван Прахвило, Алексей Ковтун, Стефан Лихолат, Прокоп Никитенко,
Михайло Ковтун, Артем Казановский, Иосиф Гринченко, Алексей Жир, Иван Сребный,
Стефан Бугай, Семен Петрик, Мартин Лисий, Иосиф Пилновитий, Никита Бережный,
Яков Уласенко, Семен Нос, Сидор Мушта, Петро Жир, Иосиф Плечко, Зенец Кодола,
Еремей Козинец, Фома Гейко, Гарасим Гончар, а за их неграмотных по их прошению
тоей же слободи Мурзинки житель Василь Прокопиев подписался».
З розпису Переяславської єпархії про тих, хто «в
Святую четиредесятницу у исповеди и с~тых таин причастия и кто исповедовался
токмо, непричастился и кто неисповедовался 1762 года» дізнаємося про церковнослужбовців
мурзинської церкви Святителя Миколая, військових та їх служителів слободи.
Нижче подано лише частину документу, бо за обсягом – він великий:
|
|
слободы
Мурзынки церкви Святителя Николая
|
|
|
|
духовные и их домашние
|
років
|
|
1
|
иерей Антоний Сеперович
брат Иоан Лукьянов // подсуседок Иаков Клещ |
62
41 62 |
|
2
|
иерей Лука Нестеров
/Карлицкий/
подсуседок Герасим Тихонов |
36
38 |
|
3
|
иерей Роман Никифоров
подсуседок Иаков Леонтиев |
36
25 |
|
4
|
дячок Федор Иванов, вдов
|
39
|
|
5
|
ктитор
Артемий Иоанов //
|
62
|
|
6
|
другий
ктитор Иаков Савын
|
47
|
|
7
|
пономарь Алексей Иванов
|
25
|
|
|
всего м.п. – 28, ж.п. - 31
|
|
В “Архіві Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ 1713
– 1776 рр.” (Київ. Наукова думка. 1994 р.) є справа № 108, що не лише яскраво
характеризує стосунки запорожців зі своїми сусідами, а й безпосередньо
стосується Мурзинки, як слободи (сотні) Новослобідського козачого полку. Нижче
– опис цієї справи:
“108. 1761- 1763 рр. – Справа про арешт майна
запорожця Корнія Бойка сотником слободи Мурзинки Диком.- 73(74) арк.
На ярмарок до слободи Мурзинки Корній Бойко
пригнав 250 голів худоби. Син Дика і підпрапорний Петрик купували волів, але
коли вони визнали волів за крадені, сам сотник заарештував віз Корнія Бойка,
гроші й речі. Кіш вимагав виплатити відшкодування. Київський генерал-губернатор
І.Ф.Глєбов наказав вирішити конфлікт у присутності запорожських депутатів.
Інструкція Коша депутатам і донесення депутатів-старшин Самійла Недзельського і
Кирила Качановського”.
Російсько-турецька війна 1768-1774 років принесла
Елисаветинській провінції значні збитки. В 1769 р. стався останній набіг татар
на наш край. Минувши землі запорізьких козаків, вони обрушились на Бахмутську а
потім Єлисаветинську провінцію. Тут вони спалили 150 сіл і як писав оцевидець
набігу австрійський барон Тотт: «огромное дымное облако распространилось на 20 миль в пределы Польши и
только наш приход туда объяснял причину этого явлени. Татары увели с собой не менее 20 тыс. невольников.
Особенно сильно пострадала вдающаяся в запорожские земли и наименее защищенная
территория Елисаветградского пикинерного полка. Многие селения здесь были
буквально стерты с лица земли (Бешка (Головківка – Н.Ж.), Мурзинка и
др.)».
Петриківка
Назва Петриківка (за прізвищем осадчого слободи
Мурзинки Василя Петрика) почалася вживатися років через 15-20 після початку
заселення слободи. В архівних документах про виділення тут різним людям
землі, до 70-х років 18 ст. вказується Мурзинка, хоча, можливо з 60-х років, дві назви існували
паралельно. Про це писав ще В.Никифоров: «…при этом выяснилось, что описанная местность в
гражданском ведомстве называлась Мурзынкою, а в духовном именовалась
“Петриковкою”.
На початок 1806 року до ротних шанців
Єлисаветградського пікінерного полку (до 1765 року - пікінерний кінний полк) входило 10 державних
поселень: Пікінерна Аджамка, Вершинокам’янка, Плетений Ташлик, Грузьке з
Лелеківкою (Інгульська слобода), Виска, Аврамівка (Овнянка) з Головківкою
(Бешка), Чечеліївка (Верблюжка) і Петриківка (Мурзинка).
А ось – витяги з відомостей про
церкви і прихожан духовних правлінь Херсонської губернії 1811 р., в яких
говориться про Петриківку (ці документи знаходяться в Одеському архві – фонд
№37):
|
В местечки Петриковки церковь Свято
Николаевская с пределом на хорах Святых Праведных Захария и Елисаветы состоит
во всякой твердости, деревяная; в ней сосуды сребренные и вызолоченны,
рызницею достаточние.
Прихожане – помещик генерал и кавалер
Григорий Лисаневич, государственные поселяне и помещичьи подданные. Церковный
староста – Савва Гейков.
|
|
|
В местечки Петриковки церковь Свято Предтечевская деревяная, в ней
ветхости ни в чем неимеется и состоит во всякой твердости; в ней сосуды
сребренные и вызолоченные, рызницею достаточние.
Прихожане – помещики: майор Матфей Орда, майор Яков Депениндер, штаб
ротмистр Иван Давидов, поручик Иоаким Никора, казенных поселян – 100,
помещичьих подданных – 46. Церковный староста – Кондрат Кононенко.
|
|
Нова Прага
В 20-ті роки 19 століття Петриківка стала військовим поселенням, і там квартирував принца Альберта пруського
кірасирський полк. А в 1831 р. він, серед інших, приймав участь у придушенні
польського повстання, відзначившись у взятті передмістя Варшави, яке називалось
“Прага”. Повернувшись назад, полк і “приніс” посаду Петриківці назву “Нова
Прага”.
Ось як про це пише у своїх спогадах про
подорож в 1834 р. по Україні Огюст Мормон, колишній наполеонівський маршал:
“…Після маневрів (в Єлисаветграді – Н.Ж.) ми відправились у Петраківку, перейменовану в Нову Прагу, як нагороду
поселеному там полку за блискучий подвиг під час Грохівської справи. Він
проскакав через усю лінію поляків, не зупиняючись, до самої Праги*. Це –
кірасирський полк. Він носить ім”я принца Альберта Пруського, свого шефа…” (у
поданих примітках: “Грохов – селище біля Варшави. Під Гроховом 13 лютого 1831
р. відбувся запеклий бій між росіянами і поляками, останні вимушені були
відступити на околиці Варшави. Прага – передмістя Варшави на правому березі
Вісли). – газета “Єлисавет”, №№ 3.4, червень 1992 р. До речі, у тому ж бою
приймали участь й єлисаветградські гусари.
Доказом того, що
поселення до 1831 р. називалось Петриківкою а не Новою Прагою є й один з
документів Одеського архіву. Цитую за каталогом: «Опись 2а, дело
№198 за 1827 г .
и дело №201 за 1828 г . – Формулярные
ведомости военного посада Петриковки Николаевской церкви и др.».
І в «Атласі
військових поселень» за 1831 р. вказано «военный
посад Петриковка», бо складався він ще в 1830 р. Укази
Сенату про відведення поселень краю для військових поселень, військові карти
Новоросійського військового поселення, плани поселень, що до нього входили,
спогади очевидців, відомості на військове довольство теж свідчать про те, що назва
Нова Прага з'явилась лише після 1831 року.
Щиро дякую нашому земляку А.В.Пивовару,
автору наукового видання «Поселення
Задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини 18 століття»,
(К., 2003). за надані ним матеріали і допомогу в дослідженні
названої вище теми.
Немає коментарів:
Дописати коментар