Поневіряння по світах - Алла Цівчинська

З циклу  статей про олександрійську родину Бачинських-Цівчинських.

Родина

Жила-була дівчинка. Звали її Алла.  А для домашніх – Ася. Народилася в 14(27) травня 1912 року в Олександрії. Змалечку часто хворіла. Та ці хвороби не заважали  її оптимізму, бо родина Асі була дружня. І тато Аполон Цівчинський, і мама Олена (в дівоцтві - Бачинська), і дідусь Панас багато часу віддавали Асі, навчаючи та виховуючи. В Олександрії майже всі знали цю родину. Опанаса Васильовича -  як видатного педагога, що 50 літ віддав навчанню олександрійських дітей.  А.Цівчинського – як юриста, повіреного у справах. Олену Опанасівну – як вчительку,  учасницю місцевої самодіяльності, а потім – бібліотекарку. А ще любила Алла своїх дядів, синів О.Бачинського – Костянтина та Михайла, які закінчивши Київський університет, і  теж вчителювали.

Та скоро початок 20 століття приніс горе і для цієї родини. Перша світова війна, революції …. Голод 1921 року… В 1917 році померла від хвороби бабуся Улита Павлівна, дружина О.Бачинського. В 1919 – А.Цівчинський, який під час частих змін влади в місті, переховував деякі речі однієї єврейської сім’ї, заразившись  при цьому холерою. В тому ж році, в Одесі помер і дядько Костянтин. Втратили Бачинські-Цівчинські  і той достаток інтелігентної родини, який мали. Гроші, що зберігались в банку, пропали. Пристойний одяг та меблі майже всі виміняли на продукти в 1921 році.

Алла теж перенесла тиф, що дав ускладнення на серце на все останнє її життя. І не думала-не гадала  вона, що доведеться їй, провінційній дівчинці з невеличкого містечка, побачити світів, знати відомих людей, і завершити своє життя в далекій Америці.

Навчання

Як отримала Алла початкову та середню освіту – невідомо. За спогадами її дідуся О.Бачинського знаємо, що в 1929 році навчалася вона в Олександрійській агрономічній школі, мріючи поступити на філологічний факультет Київського університету. А вже за її спогадами - вона в 1933 році майже закінчує  філологічний відділ Інституту  професійної освіти в Одесі, в якому навчалася 3 роки. В тому ж році цей інститут реорганізували, студенти-філологи повинні були перейти в Педагогічний інститут. Алла не хотіла там навчатися і за протекцією Михайла Бачинського, який написав листа своєму колишньому другу  професору М.Зерову, їй вдалося перевестися на філологічний факультет Київського університету.

Навчання давалося важко, стипендії та гуртожитку Аллі не дісталося. Доводилось шукати приробіток. Вибігала собі викладання в вечірніх школах для робітників військових їдалень на Печерську та Звіринцю. Було у неї  єдине стареньке плаття, яке ховала, не знімаючи пальто, дякуючи тому, що в аудиторіях та класах було холодно.

М.Зеров.

Ще до своєї першої зустрічі з М.Зеровим, коли вона передавала йому листа від М.Бачинського, Алла багато чула про нього з уст дядька. Та і його слава, як поета, вдохновителя культурно-просвітницького процесу 20-х років  в Україні, видатного викладача, ерудита, який на пам'ять міг цитувати твори українських, російських, західно-європейських літературних класиків, долітала і до Одеси. Ще не знаючи особисто М.Зерова, Алла вже була в нього «закохана». А коли стала і його студенткою, просто обожнювала викладача.  Пізніше, у своїй книзі «Незабутнє, немеркнуче», в якій вона ділиться спогадами про своє навчання в Києві та зустрічі з М.Зеровим,  А.Цівчинська назвала свої стосунки з ним – «Романом поглядів і усмішок …».  «Під час його лекцій вони – здавалось їй – бачили лише одне одного – хоч би яка чисельна була авдиторія. Він ніби говорив лише для неї усією своєю багатогранною і так часто екстатичною душею, а її душа співала тоді до нього без слів…» - так вона писала в повісті-спогадах про Миколу Зерова.

Та повернемось до подій в житті Алли. Закінчивши університет, вона повертається до рідної Олександрії. Зеров переконував її залишитись в Києві, займатись науковою роботою. Та сімейні обставини переважили – помер в 1934 році дідусь А.Бачинський, а хвора мама залишилась сама. І в Києві вони б не змогли прожити удвох.  А листування з Зеровим не припинилось і в Олександрії. Лише по його арешті в Москві  урвалось. Вже пізніше Алла дізналася, що останнього листа М.Зеров написав їй, скоріше всього, в день арешту. Вона зробила такий висновок по даті його отримання.

Викладала Алла мову і літературу в педагогічній  школі Олександрії років зо два. Точно прослідкувати кілька років її життя до війни не має можливості. Лише в пізніше виданих  книжечках є кілька натяків про те, що довелося їй пережити.

Еміграція

Перед початком війни вона з мамою О.Цівчинською таки переїхали до Києва. А потім – в одній з своїх книжок, пише так: «Напередодні залишення Києва (втечі від большевиків на захід) мені приснився сон...». Український дослідник , доктор історичних наук С.Білокінь мав нагоду бачити А.Цівчинську в США і в своїй розповіді про неї пише, що «під час війни забрана, як остарбайтер до Німеччини». Хоча тих, хто ще до закінченні війни опинявся в Німеччині і там працював, теж називали остарбайтерами. Почалося поневіряння по «світах» -  Австрія, знову Німеччина, потім вже – Австралія. Спілкувалася з багатьма українськими емігрантами. А з 1959 року опинилася в  США. Працювала і прибиральницею, і доглядальницею... та ким лише не працювала. І все – тяжко. Вже в Нью-Йорку – коректором у газеті «Новое русское слово». Кілька років – перекладачкою у різних організаціях, що опікувалися емігрантами. Отримала невелику пенсію, на яку і жила останні роки. На жаль, не вдалося Аллі Аполлонівні, як то мріялось в молодості, повністю реалізувати себе в письменництві. Лише кілька  книжечок вийшли друком в Нью-Йорку її власним коштом.

Вже будучи в США, відновила Алла листування зі своєю мамою, що жила в Олександрії. Частенько посилала їй, як вона пише, «пакунки». Але,  так і не побачились більше, розділені світами, рідні люди...

Померла А.А.Цівчинська в Нью-Йорку 13 травня 1997 року.

 Зберігаються книги Алли Цівчинської в кількох бібліотеках України та США