Мурзинка - Петриківка - Нова Прага

"Нова Прага  в 18 -19 століттях, - до історії виникнення.

         

В історії багатьох населених пунктів переплелись і достовірні факти, і легенди. Цей сплав настільки  твердо увійшов у нашу свідомість, що зміни майже не сприймаються. Але хоча б для нових поколінь ми повинні об”єктивно підходити до проблеми. Тим більше, що виявлення нових джерел з історії краю дає можливість уточнити деякі моменти заснування поселень і нинішнього Олександрійського району.  Перша розповідь – про Нову Прагу.

Цю назву село, а на той час військове поселення Петриківка, отримало за успішні дії розквартированих тут військових частин в операції по взяттю у 1831 році Варшавського передмістя Праги, що було одним з головних опорних пунктів польської армії. Тобто, не в 1822 році, як до цього часу згадується.

             Але і після  ще довго жителі Нової Праги називали себе петриківцями, хоча відомо, що в давнину село, крім Петриківки, мало і іншу назву – Мурзинка. Одні історики вважали, що село ще на початку ХVІІІ ст. було засноване старообрядцями, інші віддають пальму першості запорізьким козакам, один із яких, по імені Петрик, начебто мав тут  власний зимівник. В той же час  відомо, що перші старообрядці  з’явились на території краю лише наприкінці 1755 року, а запорожці повернулись з Олешок і започаткували Нову Січ лише в 1734 році. До цього часу територія краю, за умовами договорів між Росією Польщею і Туреччиною, взагалі не підлягала заселенню. 

             Розібратися у суперечливих фактах і твердженнях допомагає лише детальне вивчення першоджерел. Зокрема, багато досі невідомих широкому загалу сторінок  історії Нової Праги можна почерпнути з краєзнавчих досліджень олександрійського священика В.Никифорова, робіт В.Ястребова, історика Н.Полонської-Василенко та архівних матеріалів, опублікованих у книзі нашого земляка А. Пивовара “Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії”.

           

  Знаходиться поселення на обох берегах р. Бешка. Так її називали татари, а козаки - “Вежцею”. Тут колись проходила дорога з Чигирина на Запорожжя і Дон, а за кілька верст - з Переволочни на Очаків і Бендери. Ще в середині 18 ст. навколо поселення було багато лісів та буєраків.

            Не можна точно стверджувати про те, що колись тут був запорізький зимівник, як вже звично говорять про це зараз.  Перше поселення на місці сучасної Нової Праги  називалось Мурзинка, як і балка, або урочище, від імені якого воно отримало цю назву. В тогочасних картографічних джерелах вперше Мурзинка зустрічається вже на карті Новосербсь­кого військового і Слобідського козачого полку поселення 1756 р. На відомій дослідникам карті, яку А.Скальковський, автор першого “Хронологического обозрения истории Новороссийского края” 1836 р., помилково датував у своїй роботі 1751 роком, теж є слобода Мурзинка. Але ця згадка стосується більш пізнього періоду, коли відбулось масове перейменування новосербських шанців (зокрема, саме тоді, Усівський шанець, на місці сучасної Олександрії, отримав назву Бечійського, або Бечеї).                                

            Постійне поселення Мурзинка  з”явилося тут на початку 1754 року, хоча не виключено, що місце для майбутньої слободи було вибране ще наприкінці 1753 року. Тоді вже в краї повним ходом ішла сербська військова колонізація. Частина місцевого населення повинна була переселитись в інші місця. Для цього російський уряд вирішив створити ще одну військову одиницю на зразок козачих полків на Слобожанщині. Так з”явилось Новослобідське козаче поселення, якому були відведені землі на 20 верст нижче Нової Сербії, які в окремих місцях формально належали Запорожжю. До нього ввійшла й частина території нинішньої Олександрійщини – басейни річок Бешки, Овнянки, верхів”я Зеленої, Жовтої й Княжі Байраки на Омельнику.

             Мурзинку заселили вихідці з найближчих поселень Крилівської і Цибулівської сотень Миргородського полку. Серед перших поселенців – осадчий Василь Петрик та сотник Павло Дик. До переселення вони були сусідами по хуторах на усті р. Макарихи – лівобережної притоки Інгульця.

            Василь Петрик - не міф і не легенда.. Він служив у Власівській сотні Миргородського полку. А це, як відомо, були не запорозькі козаки, а малоросійські, підпорядковані лівобережним полкам Гетьманщини. Ім”я Петрика кілька разів зустрічається в документах середини 18 ст. В описі за 1745 рік він згадується, як власник хутора на р. Макарисі «об одной избе и при том сенокосные и степные угодья по заиме». У документах 1752-1753 років цей же хутір згадується уже в складі з трьох хат. Але основним місцем проживання В.Петрика було с. Золотарівка на р. Цибульник, де він довгий час був отаманом. (Пізніше – з 1765 року – Золотарівку заселили старообрядці, тепер це село в сусідньому Світловодському районі).

            Кожен осадчий (осадчик), щоб залучити поселенців до обраного для слободи місця, повинен був мати відповідний документ (іменний указ) від головного командира Новосербського поселення генерал-майора І.Глєбова. Зазвичай в указі, крім назви полку,  імені особи, яка зобов”язувалась разом з іншими безуказними поселянами “осадить слободу” в новому точно визначеному місці, окреслювались умови прийому на поселення прийшлого народу, порядок відведення землі, визначення місця для церкви, тощо. Перші укази осадчики почали отримувати вже у другій половині 1753 року. Найбільше ж їх видано вже на початку 1754 року. На жаль, з’ясувати точну дату отримання указу Василем Петриком поки що не вдалося. Більшість документів цього періоду, які зберігались в архіві фортеці Святої Єлисавети, до нашого часу не дійшли.

Вже після осадження слободи до неї було призначено сотником Павла Дика, який на той час проживав у Цибулеві і значився значковим товаришем. Він також був власником хуторів, як це було прийнято в той час серед козаків Миргородського полку. Наприклад, Грицько Усик, якого вважають засновником Усівки, спочатку мав там хутір, а постійно жив під Кременчуком. Відомо також, що в 1758 р. в Мурзинку переселились також Яків Дик з братом Грицьком. Це, очевидно, були брати чи сини Павла Дика. За переписом того ж року жителів Слобідського полку П.Дик значиться сотником, а от осадчого В.Петрика на той час у списках уже не було. Лише ім’я його брата Семена, що отримав чин підпрапорного,  ще певний час зестрічається в пізніших документах початку 60-х років.

До Мурзинки, крім вище названих осадчого та сотника, переселилось також багато жителів сусідньої Дмитрівки, яка переходила у підпорядкування сербів. Саме вони і склали ядро громади майбутньої Петриківки.

Хочу наголосити на такому моменті: щоб зрозуміти специфіку тогочасного заселення і появи назв треба знати, що спочатку монолітного масиву проживання не було. Люди будували хати окремими кутками, далеко один від одного. Один куток міг називатися “Мурзинка”, інший – “Петриківка” і т.д. Поступово кутки “зросталися”, складаючи цілісний масив села. Зокрема, в справі про ярмаркові суперечки запорозьких козаків з мурзинськими жителями 1760-1763 років згадується "хутор Петрика невдаль от слободы Мурзинка".

До речі, впродовж 60-80 років ХVІІІ століття зустрічаються різні означення поселення: слобода, шанець, посад, містечко. Цікаво, що у документах громадянського відомства і на початку ХІХ ст. місцевість називалась Мурзинкою, а в церковних – Петриківкою.

Поселення, розташоване на шляху з Кременчука до фортеці Святої Єлисавети вже в перші роки свого існування стало одним із найбільш багатолюдних на території краю, вже наприкінці 50-х років тут з’являються перші ярмаркові торги. З 1765 року у слободі Мурзинці або Петриківці відбувалось вже три ярмарки на рік (Преображенська, Покровська і Святомиколаївська). Під час російсько-турецької війни сюди переноситься центр Єлисаветградського пікінерного полку. Враховуючи велику кількість населення, чисельність різночинців, цехових та торгового люду, указом Потьомкіна в 1785 р. тут було засновано ратушу, яка проіснувала до 1864, коли її було перейменовано в посадську управу.

За описом Новоросійської губернії 1798 року в містечку Петриківці проживало 1293 особи чоловічої статі і 1187 жінок. Про саме поселення зазначено, що воно розташоване "по обеим сторонам речек Бешки, Мурзинки и Вакарины при большой дороге, лежащей от города Елисаветграда в город Новороссийск /Екатеринослав/ и Кременчук, церквей деревянных две: 1. Предтечи, 2. Чудотворца Николая с пределом Захария и Елисаветы, купеческая ратуша, ветряных мельниц 14, земля чернозем, местами каменистая, хлеб и травы средственные, вода здоровая и изобильна, в оной ловится разного рода мелкой рыты, в том местечке купцов 13, мещан 43, торги имеет шелковыми, шерстяными и мелкими товарами, а воинские поселяне упражняются в хлебопашестве, частию в скотоводстве, в году бывают 4 ярмонки: 1. на Сырной недели, 2-я на Троицин день, з-я августа 6-го в день Преображения Господня, а 4-я декабря 9 в день зачатия Святыя Анны, на оные приезжают с околичных городов купцы с разными шолковыми и суконными товарами и пригоняют рогатой скот".

За указом від 12 грудня 1821 року посад Петриківка переводиться у військове відомство (стає військовим поселенням у складі Малоросійського полку 3-ї кирасирської дивізії Херсонського військового поселення, пізніше тут було розміщено також і штаб полку). Жителі зобов”язані були працювати по 3 дні в тиждень на казну, а 3 дні – на себе. Чоловіки носили військову форму, увесь устрій життя переводився на воєнний лад. Серед  колишніх казенних селяни відчувалось певне невдоволення своїм новим статусом. Але з часом почали відчуватись і деякі переваги військових поселень. Почалася розбудова села, з”являлись нові вулиці, розплановані військовими інженерами. 

На час існування військових поселень в нашому краї головними пунктами  стали саме Нова Прага і Єлисаветград. Тут проходили військові огляди і паради, сюди приїздило високе начальство зі своїм світським та церковним оточенням. Наприклад, в жовтні 1823 р. в Новій Празі був імператор Олександр I, в 1835 – Микола I.  Повітовий центр Олександрія, яка не перебувала у складі військових поселень, того часу не йшла ні в яке порівняння з Новою Прагою, життя вирувало саме в ній.

Але після ліквідації військового стану і для посаду настали звичайні сірі будні, хоча військові частини квартирували тут ще довгий час. А в кінці серпня 1888 р. Нова Прага вже  останній раз була в центрі уваги усієї Росії. На маневри військ Харківького і Одеського округів, які проводились в районі Олександрійського і Єлисаветградського повітів, прибув Олександр III. Для місцеперебування царської сім”ї було вибрано Нову Прагу. Разом з царем прибула майже уся його родина, був і майбутній останній російський імператор Микола Олександрович. В пам”ять про цю подію було вирішено збудувати пам”ятник, який  відкрито і освячено 15 травня 1893 р.  

 Церкви Нової Праги.

Свого часу в Новій Празі було три православні церкви. 

В справах архіву Київської метрополії про відкриття церков і призначення священиків у новопоселені слободи, ми і знаходимо прізвище осадчого слободи в урочищі Мурзинка - Василя Петрика.  Цей документ надзвичайно цінний для історії Нової Праги, тому зупинимось на ньому детальніше. В липні 1754 року до Криловського протопопа Сімеона Петрова звернулися з проханням про будівництво церкви жителі новопоселеної Мурзинської слободи, а він, в свою чергу, направив про це “доношение” митрополиту Київському Тимофію Щербацкому:

«Сего 1754 года, июля 28 дня правящий за сотника значковий товарищ Павел Дик, осадчик Василь Петрик, атаман Яков Жир да знатних козаков 25 человек в духовное правление Криловское доношением представили, что они за силу Ее иператорского Величества указу з разных сел, деревень и хуторов перейшли на жителство за черту сербской границы на урочище речки Мурзинки, где уже действителных дворов сорок находится /:а прочие селятся:/, а в них обоего пола душ 380. И яко де им обывателям слободки Мурзинки следует за далеким разстоянием от церквей во всяких нужных случаях не без великой нужды, в таких случаих усоветовали они з дозволения превосходителного господина генерала майора Глебова …вновь строить деревянную церковь во имя Святителя Христова Николая … Они же, обыватели мурзинские принялы себе за целого настоятеля иерея Луку Иванова несторовского, коя Несторовка отошла во владение сербскому народу…»

В цьому документі говориться також про те, що жителі слободи зібрали вже для будівництва церкви 104 “рубли”, потрібний матеріал і “майстер з работниками укомплектован”. Та найцінніше те, що вказано імена перших поселенців, які підписали прохання від імені жителів Мурзинки. Наведу цю частину документа в повному обсязі, можливо хтось з сучасників знайде тут своїх предків:

«Динис Подгорний, Иван Прахвило, Алексей Ковтун, Стефан Лихолат, Прокоп Никитенко, Михайло Ковтун, Артем Казановский, Иосиф Гринченко, Алексей Жир, Иван Сребный, Стефан Бугай, Семен Петрик, Мартин Лисий, Иосиф Пилновитий, Никита Бережный, Яков Уласенко, Семен Нос, Сидор Мушта, Петро Жир, Иосиф Плечко, Зенец Кодола, Еремей Козинец, Фома Гейко, Гарасим Гончар, а за их неграмотных по их прошению тоей же слободи Мурзинки житель Василь Прокопиев подписался».

23 листопада 1754 року Київська митрополія прийняла рішення про дозвіл на відкриття церкви та призначення Луки Іванова її священиком. Та, скоріше всього, на той час будівництво йшло повним ходом, бо вже в січні 1755 року відбулося освячення новозбудованої Святомиколаївської церкви. Отже, від часу заснування (а саме освячення вважається такою датою) першої церкви в Новій Празі минуло 250 років. Це була перша церква, яка почала діяти на території сучасної Олександрійщини. Дещо пізніше (у тому ж 1755 році) відкрито церкву в сусідній слободі Бешці (нині Головківка). Цікаво, що в 1759 році, коли було збудовано першу церкву в Усиківці, мурзинські прихожани продали іконостас зі своєї церкви за 40 рублів усиківцям, а собі, мабуть, поставили новий.

У тих же справах архіву Київської митрополії зберігається і прохання жителів Мурзинки не назначати їм священиком Івана Токаревського з Дмитрівки, бо він їм чомусь не подобався. Його направили в Грузьку, де він скоро помер. Недовго пробув у Мурзинці і Лука Іванов, згодом він служить у шанці Кам”янському (Кам”яні Потоки). За 1762 рік згадується вже  священник Роман Никифоров – прадід відомого краєзнавця Олександрійщини Василя Никифорова. 

Святомиколаївська церква, як одна з найстаріших церков поселення, зазнала кілька перебудов. Перша її будівля, що була дерев”яною, швидко “обветшала” і на прохання жителів Петриківки (в документах називається “шанцем”) 10 червня 1778 р. було закладено нову поблизу старої.  Збудувано її в 1781 р. і того ж року 13 лютого освячено. Крім престолу Святого Миколая, з”явився ще один – Святої Єлисавети. Першу церкву розібрали й частину дерева використали на церковну огорожу і на випіканні просфор. А те, що не підходило для цих цілей, за вказівкою вищих церковних установ пустили на воду. Відповідним указом також було передбачено «… место же, где святый престол, оградить дабы оное попираемо не было». Священиками тоді були Лука Карлецький, Роман Никифоров й Іоан Карлецький.

В 1857 р. за рахунок військових коштів замість дерев”яної збудовано нову кам”яну Святомиколаївську церкву між огорожею старої та парадним військовим плацом. Але вона була невелика, тому матеріали з розібраної вирішили використати для зведення нової будівлі Успенської церкви. Це трапилось в 1862 р. Тоді ж з”явились в Успенській церкві нові престоли – великомученика Георгія Побідоносця і Св. Прав. Єлисавети. В кінці 19-го і на початку 20 ст. священиком тут служив Димитрій Попельницький; прихожан налічувалось майже 3000 чол. Третю церкву – Іоана Предтечі, - збудували в 1781 р., а перебудували в 1875 р.