Дещо про родину Малошийченків

Стаття В.Жванка  в «Олександрійських новинах» про знайдений документ, що стосується родини нашого земляка відомого українського поета, письменника, актора, журналіста Л.Малошийченка-Чернова, спонукала мене нарешті зайнятися деякими матеріалами, які  віднайшла кілька років тому.

Харків, 1829 р., "Авангард" - Л.Чернов-Малошийченко сидить між двома жінками

Щось аж зовсім нового, звісно, не скажу. Нижче, скоріше всього, спроба проаналізувати та упорядкувати матеріали стосовно рідних Леоніда Чернова..

По-перше, про його батька Кіндрата Феодосійовича (Тодосійовича). Упорядник книги віршів, оповідань, листів земляка, спогадів про нього «Кобзар на мотоциклі» одеський літературознавець І.Задоя вказує, що К.Малошийченко був «наглядачем земських споруд». Тобто мав посаду при земській управі. Наглядачем земських споруд не може бути неграмотна людина. Але, на жаль, де він навчався, невідомо. Мати теж була грамотна, Леонід згадує, що саме вона навчила його читати і писати, таблиці множення. І родина не бідувала. Малий Льонька мав велосипед, фотоапарат, навчався в гімназії (де заняття були платні). В 13 років «батько посадив на мотоцикл». Напевне, що мотоцикл і тоді – річ недешева. В домі було піаніно. Та й те, що могли Малошийченки збудувати великий дім (на Березівці) свідчить про непогані статки. Можливо батько добре заробив, працюючи на будівництві залізниці у Сибіру. До речі, дім цей, скоріше всього, розташовувався на тодішній Березівській вулиці. І коли саме вони перебралися (знову будували чи купили?) в дім по вул. Миколаївській (Пролетарська, 42), куди часто повертався зі своїх мандрів Леонід, поки що невідомо. Цю адресу Леонід вказує вже 1917 року, при вступі до Новоросійського університету. І.Задоя отримав від Олександрійського комунального міжміського бюро технічної інвентаризації листа, в якому вказано, що 1922 року Малошийченки мали у користуванні «будинок, два сараї, колодязь, погріб та господарський двір у формі трикутника». Будинок знесений при побудові багатоквартирних домів.  В автобіографії Леонід писав, що 1927 року померла мати і «Пішло димом батьківське гніздо». Що він мав на увазі? У Адресній книзі 1941 року це помешкання стоїть вже під №52 і власником записано Малошийченка К.Ф.

В Російській Національній бібліотеці зберігається одна робота Кіндрата Малошийченка «Руководство по выделке цементной чеpепицы: (Для окончивших куpс Цемент.-чеpепич. учеб. мастеpской Александpий. уезд. земства)». – Александpия: Изд. Александpий. уезд. земства, 1912. – 14 с. Чи були інші?

Тепер про дядьків. Дядько по матері - Олександр Федорович Солохін, всього на кілька років старший за Леоніда. Про нього він трохи пише в своїй автобіографії, називаючи його Шурою, з яким ще в дитинстві товаришував, коли жили в Новогеоргіївську. В 20-ті роки минулого століття працював військовим цензором у китайсько-манжурському відділенні Східного інституту, потім секретарем китайського консульства у Владивостоці. Саме до нього приїхав Леонід Малошийченко в 1923 році. Дядько допоміг знайти роботу в місцевих газетах, не треба було турбуватись і про житло. У Владивостоці вийшла його перша збірка віршів «Профсоюз сумашедших».

Дядько по батькові – Микола Феодосійович Малошийченко. Той документ про продаж хати в Олександрії по вул. Центральній стосується саме його. Але не тільки. Мене більше здивувало не те, що при продажу він (?) залишив собі курник і туалет, а те, що Кіндрат Малошийченко виступав «поверенным брата» і «продавав»  його хату. А курник і туалет «продавец оставляет за собою». Якщо продавець Кіндрат Малошийченко, то тоді саме йому відходили названі споруди. Чому не сам дядько Микола продавав хату? Що не так було з ним? Можливо через борг банку? Та розрахунки суми, за яку продавали дім, - 800 рублів задатку, 1000 при «совершении купчей»  і залишок «по утверждении купчей крепости» за «вычетом долга банку», вказують на те, що борг був, скоріше всього, не такий вже й великий. Бо покупці тоді б не захотіли взяти на себе цей борг. Та останній, звичайно ж, міг буди непосильним для М.Малошийченка. Де саме по вул. Центральній (Шевченко) знаходився цей дім, зараз вже важко дізнатися. Відомо лише, що покупці Пілецькі дійсно мали там будинок, яким потім володіли Яковлєв, Андрієнко, а в 1923 році його націоналізували.

Та саме найцікавіше - виявляється саме цей дядько тридцятипятирічний губернський секретар Микола Феодосійович Малошийченко в 1914 році, живучи в Кишиневі, приютив Леоніда після виключення з Олександрійської гімназії і прохав директора Кишинівської гімназії №4 про прийняття до 6-го класу свого племінника, який нібито навчався дома, а потім був прийнятий  в Олександрійську гімназію.

До речі, цікавий момент. Сам Леонід у своїй біографії згадує, як погано вчився та поводився в Олександрії, за що й виключили. А в свідоцтві про навчання в шостому класі, який гімназія видала Леоніду, пишеться «был отличного поведения», правда, оцінки майже всі «удовлетворительные», крім Закону Божого та російської мови – «хорошие».

 Ще один штрих до портрету М.Малошийченка. Він говорить про те,  що дядько Микола був людиною інтелігентною, любителем художньої літератури і театру. Про це свідчить його лист до А.П.Чехова, який зберігся в архіві письменника. Наводжу його тут повністю:

 «Вчера, 28 октября 1901 года в г. Александрии Херсонской губернии, труппой московских драматических артистов была поставлена Ваша драма „Три сестры“. Вся интеллигентная александрийская публика ждала с захватывающим интересом постановки этой драмы, хотя ее раньше некоторые и читали, но драматическое произведение понять труднее читая, чем на сцене. И в результате увидели на сцене почти в продолжении 4-х актов спячку. Исполнители драмы спят, жалуются на тоску, терзаются и плачут. А отчего, какое у них горе? — никто не может уяснить себе <...> Прозоров говорит шумные слова, стремится ввысь, к совершенству, а на самом деле опошляется до низости, закладывает дом своих сестер, играет, умышленно не видит связи жены с председателем, и все-таки продолжает говорить о чем-то высоком, а о чем именно, ей-богу, никто не в состоянии сказать. Что это за человек, скажите, скажите, ради бога, ведь на Вас надежда как на людей передовых, людей мысли. О жене и говорить нечего. Но вот в чем дело: ее обвиняют в пожаре (зачем у Вас пожар?). Почему? Подожгла она что ли? Так зачем? Ирина и все сестры видят конец всем страданиям в Москве. Почему? Что для них Москва? О каком труде говорит Ирина? Что за кирпичный завод, куда она хочет ехать сперва с бароном, а затем сама? Чего она терзается, чего плачет, какой у нее характер? Ах, господи, господин Чехов, разъясните это. Ведь я на Вас смотрю, как евреи смотрели на огненный столб. Ольга не хотела быть начальницей гимназии, говорила о каких-то страданиях; опять, что за характер? Каков ее идеал? Маша понятна, Кулыгин тоже. Вершинин и Тузенбах мечтают о жизни через 200 лет, т. е. даже не мечтают, а строят предположения, ни на чем не основанные. О каком труде трактует Тузенбах, на чью пользу труд — народа ли? Почему Ирина не любит барона? Ведь у них один идеал; оба стремятся к труду (только Ирина падает духом, служа в телеграфе и в конторе, а какого же труда она жаждет?). Скажите, что это за человек Соленый, идиот, оригинал ли, или что? Доктор понятен. Умоляю Вас, разъясните, облегчите. Ведь теперь так много различных течений и направлений, что, право, трудно попасть в такое, какое бы привело к тихому пристанищу. Душа жаждет знаний. Фу, кажется все это я написал сущую чепуху, но простите, я человек мало образованный и мало знающий, но стремление к знаниям слишком велико. Почти все, читанные мною Ваши сочинения, я понимаю. Но вот „Три сестры“ — сфинкс да и только. Если Вы удостоите нашу публику своим вниманием, то напишите, ради бога, в каком-либо журнале или газете разъяснение драмы „Три сестры“, или, может быть, Вы прямо напишете мне в город Александрию, что именно Вы хотели сказать этой драмой. Если думаете напечатать в каком-нибудь журнале, то, пожалуйста, не откажите написать мне, в каком именно журнале (за какой месяц). Ведь я вижу — Вы не гордый человек и обратите свое внимание на крик души, ищущей знаний. Все Ваши произведения напечатаны для читающей публики, должны же Вы разъяснять, чего она не понимает» (ГБЛ). (виділено мною)

 Про цей лист Чехов згадує в своєму листуванні з дружиною О.Кніппер-Чеховою. У книзі «Кобзар на мотоциклі» вказується, що автором листа був Назар Феодосійович Малошийченко. Але перечитавши відомості про майже всіх адресатів Чехова, я таки знайшла повне розшифрування ініціалів автора листа – «Малошийченко Николай Федосеевич, житель г. Александрия Херсонской губернии — 109, 379».

Чи був ще й дядько Назар Феодосійович? Так, був. Одеському досліднику І.Задої вдалося знайти у відділі реєстрації актів громадського стану в Олександрії запис про те, що "Малошийченко Назар Феодосійович помер 10 березня 1934 р. у віці 63 роки" - (відлуння голодних років?). Працював в Олександрійському райвиконкомі вартовим. 

Ще раз наголошую - майже всі відомості, про які тут йде мова, оприлюднювалися раніше А.Коханом, І.Задоєю, іншими дослідниками життя та творчості Л. Чернова-Малошийченка. Я лише намагалася їх упорядкувати.