Майже невідома стаття А.В.Пивовара, написана у 2001 р. на прохання олександрійських краєзнавців

Про козака Вуса і не тільки

Пам"яті невтомного істрика краю
Андрія Сергійовича Гаценка присвячується

Для тих, хто хоч раз побував в Олександрії, знайомився з її історичним минулим і сьогоденням, завжди залишаються в пам"яті не лише індустріальні краєвиди шахтарського міста, мальовничі береги Інгульця, але й не менш захоплюючі розповіді про запорожського козака Уса або Вуса, якого за легендою вважають засновником першого поселення на території сучасного міста.

Так це, чи ні, достовірних відповідей історична література не дає. З документально підтверджених джерел відомо лише, що при створенні у 1784 році Єкатеринославського намісництва, підпорядкованого генерал-губернатору Г.Потьомкіну, нове повітове містечко Олександрійськ було засноване з Усиківського та Бечійського шанців колишньої Нової Сербії, а з 1795 до 1806 рр., коли повітовий центр переводився в місто Крилов (пізніше Новогеоргіївськ) з перейменуванням останнього в Олександрію, в офіційних документах заштатне містечко тимчасово називалось Усівкою.

Закономірність подібних перейменувань в ті часи особливо нікого не дивувала. У другій половині ХVІІІ ст. найбільш значних змін назви поселень на території краю зазнавали після утворення Нової Сербії (1753 і 1758 рр.) та при її реорганізації (1765), в часи адміністративних реформ Г.Потьомкіна (1783), при створенні Павлом 1-м Вознесенської губернії (1795), тощо. Не краще були справи і з корінними жителями, традиційними носіями давніх переказів про минуле краю.

Після поселення сербів із старожилих на своїх місцях залишились хіба що поодинокі родини, та й ті невдовзі розчинились у хвилі чисельних новопоселенців, започаткованої роздачею вільних земель та ліквідацією загрози татарських нападів. В результаті все, що було не зрозуміле в місцевих назвах, легко змінювалось на нові, або обростало легендами, які часто не могли мати нічого спільного з дійсним минулим новозаселеного краю.

Після ліквідації Запорозької Січі в більшості таких легенд  неодмінно з"являлись імена запорозьких козаків. Їх зимівники, в міру романтизації колишніх козацьких вольностей, виникали в народній уяві на місці мало не кожного з поселень, походження назви якого в інший спосіб не могли пояснити ні старожили, ні архівні документи новостворених адміністрацій. Невдовзі найбільш поширені в регіоні назви запорозьких зимівників та імена їх засновників Уса, Петрика, Кукли, тощо почали з"являтись не лише на сторінках провінційної періодики, а і в серйозних наукових та енциклопедичних виданнях.

Одна з перших таких згадок у замітці про укріплення запорозьких козаків в місті Олександрії та Олександрійському повіті, з"явилась у Записках Одеського товариства історії і старожитностей російських ще в 1850 році. В ній говориться, що до поселення сербів запорожці Ус і Петрик були тут першими засновниками зимівників, на місці яких згодом і з"явились поселення Усівка і Петриківка (нині Нова Прага). Повідомляється також, що величезна могила Уса існувала в Олександрії до 1842 року, коли вона була зрита і забудована житлом, а вибраний з могили камінь було використано при закладенні в місті нової кам"яної церкви. Датується ця замітка 1845 роком і надійшла до редакції наукового часопису з Олександрії за підписом Н.Бублієва.

Деякі з дослідників вважають, що опублікована замітка належить першим пробам пера відомого краєзнавця Олександрійщини – Василя Нікіфорова (1836-1907), колишнього священника соборної Успенської церкви повітового міста Олександрії. Але більш вірогідно, що автором замітки був його батько - Микола Нініфоров, виходець із давнього роду петриківських церковнослужителів. Зрозуміло, що пізніші роботи самого Василя Нікіфорова, в яких зафіксовано багато цікавих і достовірно підтверджених фактів з минулого життя краю, також не обійшли увагою теми козаків-першозасновників.

Зокрема, прізвище козака Уса Нікіфоров намагався знайти в давніх (з 1761 року) метричних записах олександрійської Святомиколаївської церкви, але, до честі дослідника, так і не наважився його назвати за ненадійністю джерел. Щодо поселення Усиківки – найдавніша згадка, яку приводить Нікіфоров, датується 1751 роком за рапортом прапорщика драгунського полку про розшук гайдамаків, що зупинялись у одному з його дворів. Наводяться також цікаві архівні дані про відкриття в Усиківському шанці першої церкви, освяченої 21 березня 1759 року. Запорозький зимівник на місці Усиківки без особливих уточнень краєзнавець розміщує на лівому березі Інгульця, поблизу впадіння у ного річки Малої Березівки.

Більше ста років роботи Нікіфорова складають незмінну основу всіх більш пізніх краєзнавчих досліджень. Але що було насправді, відповіді, по крайній мірі на три головні питання – коли, де, хто, - вони так і не дали. Чи можливо це зробити через 250 років з дати першої згадки, спопробуємо розібратись разом.

На жаль, відповіді на ці запитання практично відсутні як у давній, так і сучасній історичній літературі, яка, здебільшого, дає лише загальні і досить суперечливі уявлення про конкретну історію краю. Більш надійними є архівні джерела. Але тут також постає питання: де і що шукати? В місцевих архівах колишнього Новоросійського краю, куди територіально входила нинішня Олександрійщина, документи 250-літньої давності взагалі відсутні. Архів Коша Нової Запорозької Січі, де могла бути інформація про зимівники запорозьких козаків, має дуже мале відношення до колишньої Нової Сербії. І не лише тому, що в 50-х роках ХVІІІ ст. це були територіально відокремлені адміністративні одиниці. Сама Нова Січ, початок якої датується 1734 роком, з"явилася тоді, коли задніпрські території у Потясминні та верхів"ях Інгульця вже були офіційно закріплені за Миргородським і Полтавським полками Гетьманщини.

Тому для вирішення проблеми вже на самому початку треба відкинути усталені уявлення про запорозькі зимівники на території краю. І не тільки тому, що це поняття увійшло в народну пам"ять лише з останні десятиліття існування Запорозької Січі. Найдавніші карти тих часів, складені 1745 року інженер-полковником Данилом Де-Боскетом, фіксують наявність запорозьких зимівників далеко на південь від Переволочанського Омельника і Княжих Байраків, Кам"янки і Бешки у верхів"ях Інгульця. Територія на північ від цих річок і до Потясминня, а з сходу на захід між Дніпром та Синюхою, ще задовго до скасування тяжких умов Андрусівської угоди та договору про вічний мир 1686 року переходить у фактичне підпорядкування Російської держави та прилеглих полків Лівобережної України під назвою Задніпрських місць.

Того ж 1745 року, Миргородський полковник Василь Капніст, доповідаючи на запит російських властей про можливе вторгнення задніпрських володінь цього полку у межі запорозьких зимывників, повідомляв, що "никакого поселения и пасек на их дачах не учреждено, а имеются в державе ее Императорского Велическтва полку Миргородского к сотне Криловской надлежащее поселение у вершины реки Ингульца село Цыбулев близ Черного леса, да ниже того в семи верстах деревня Уховка (біля сучасної Дмитрівки), и вниз оной же речки Ингульца до 20 верст и более имеючимсь лесными, сенокосными, пахатными, пасечными и рыболовными угодиями как тех мест, Цыбулева, Уховки и протчих сотни Криловской сел и деревень, да сотен побережных понад рекою Днепром лежащих, яко то Потоцкой, Кременчуцкой, Власовской и Городиской, за неимением на сей стороне Днепра никаких лесных, сенокосных и других угодий, козаки и обыватели для исполнения должной ее Императорскому Величеству службы ис прежних давних годов и поныне всякими, как вышеписано, угодиями владеют в смежности выше по Днепру от Полтавского полку в собственных давно заимочных грунтах, а не в запорожских угодиях, где их запорожского жилья никогда не бывало и ныне не имеется…"

Як же тоді бути з Кодацькою паланкою Запорозької Січі, межі якої, як вважається, доходили до самого Тясмину? Схоже це ще оддне з припущень шанувальників запорозької старовини, яке також залишається не підтвердженим реальними історичними джерелами. Чітко не був впевнений у цьому і його автор - Дмитро Яворницький, який змушений був уточнювати, що з 1752 року північна межа Кодацької паланки доходила лише до новосербської прикордонної лінії.

Цікавий і інший факт. Коли 1732 року Задніпрські місця було офіційно передано в підпорядкування лівобережним полкам Гетьманщини, за складеним описом території тут уже налічувалось понад 20 слобід і хуторів, заселених вихідцями з побережних сотень Миргородського і Полтавського полків та Чигиринськими жителями. Діяло також майже два десятки водяних млинів, серед власників яких не важко розпізнати прізвища нащадків старшини і козаків Чигиринського полку Богдана Хмельницького, відомих завдяки реєстру 1649 року, що дійшов до наших днів. Тому не зайве поглянути на проблему і з іншої сторони: а що взагалі відомо про найдавніші факти з заселення краю?

Відомості ці досить скупі, особливо за ХVII – I половину ХVIIІ століть. Та, мабуть, ніхто не буде піддавати сумніву той факт, що назва тих же Княжих буєраків часів Жовтоводської битви, походить далеко не від імені запорозьких козаків чи уходників з прилеглих староств. Та ж Кодацька фортеця, збудована 1638 року як форпост між Запоріжжям, чомусь з"явилась не під Чорним лісом, за яким історики традиційно розміщують Дике Поле, а далеко на південь від Кременчуцького і Переволочанського перевозів на Дніпрі.

Вже від року 1600 маємо духовний заповіт Тишка Волевача, "обывателя и козака чигринского", на спадкове володіння своїми грунтами на берегах Чутки, Ірклею, Цибульника і хутором на Березівці. До 1650 року його син, Іван Волевач, будучи в ранзі обозного Війська Запорожськьго, а згодом наказного полковника Богданового Чигиринського полку, додав до зазначених володінь купчі записи, підтверджені рукою Богдана Хмельницького, на "Плоский лес зо всеми околичними приналежитмостми от вершины Цибульника речки, з речкою Говнянкою (тепер Серебрянка) до устья, где потекла в речку Ингулец, тамо ж и плеса рибние по Ингульцу от устя Говнянки до устя речки Макаровки, из сенокосами, ис степним полем и пахатним, и с поселением людей", а також буєраки по річці Макарівці і до Інгульця "с хуторищем и селищем людей, сенокосами и полем степним по оба боки Ингульца и Макаровки речок, с плесами, ловлями рибними и зверними". Значна частина цих угідь на Цибульнику і сільце Волевачівка залишались у спадковому володінні одного з нащадків роду – Антона Волевача, абшитованого (відставного) осаула Миргородського полку з містечка Потоки, практично до заселення Нової Сербії.

Сам Богдан Хмельницький за давньою чолобитною та дещо запізнілим привілеєм польського короля Яна Казиміра від 24 травня 1652 року додав до своїх володінь у Суботові "прямую пустыню за Тясмином, от пасеки Хмельницкого, некогда старого, через Інгулец и Чорный лес до устья речки Бержка (Бешки) и к байракам; а с другой стороны от устья речки Каменки к речке Каменке, в Ингул впадаючей".

Не відомо, чи встиг Хмельницький скористатися наданими володіннями, але пустими ці території не залишились. Особливо у верхів"ях Бешки, де давні карти зафіксували назви Некрасівського і Зарудних буєраків, а також Мурзин буєрак, далі на південь від якого на правобережжі Інгульця знаходився лише один, Верблюжий буєрак, відомий за однойменним поселенням ще з початку ХVII ст. Не важко розпізнати в цих назвах і прізвища осіб чи їхніх спадкоємців, кому вони могли належати. Зокрема, серед реєстровців осавульського куреня Чигиринського полку Богдпна Хмельницького 1649 року знаходимо козака Хому Некрасенка. З цього ж полку походить відомий старшинський рід Зарудних (Григорій Зарудний ще з часів Данила Апостола і до кінця 40-х років ХVIIІ ст. перебував на посаді судді Миргородського полку). Мурзенко в 1700 році згадується серед командирів одного з низових черкаських полків, які приймали участь у Північній війні Петра І. За звичай цар і гетьман за подібні заслуги надавали у власність величезні маєтності, в тому числі на південь від Тясмину, де відразу після Полтвської битви отримали володіння сумновідомий полковник Галаган та майбутній гетьман Данило Апостол. 

На жаль, інших відомостей з зазначенням меж землеволодінь ХVІІ ст. в цьому регіоні знайти не вдалося. Але не думаємо, що це була крайня периферія Чигиринського полку, чи області, як її іменували вже в часи гетьманування Петра Дорошенка і до зруйнування Чигирина.

Стосовно території в околицях сучасної Олександрії збереглись документальні свідчення вже першої половини ХVІІІ ст., які навдивовиж органічно доповнюють межі вищеописаних землеволодінь. Мається на увазі купчий запис 1736 року, що посвідчує придбані обозним полку Миргородського Федором Московим у козака сотні Власівської Олексія Довгого "футор … имеючийся над речкою Малого Ингулца з сенокосними луками и з степним полем, взявши згори от устя речки Макаровки Малой речкою Ингулцем до Пещаного броду и по сей стороне Ингулца Сурганеви байраки, и около тих байраков також сенокосние луки и поле пахатное, а по той стороне Ингулця по Доротеви байраки и по вершину речки Бешки за цену денег пять десят рублей"

Зміст запису не дозволяє простежити відколи володів цими землями до їх продажу сам Олекса Довгий. Але не виключено, що це також були спадкоємні грунти козачої старшини ще Богданового, Чигиринського полку, де за реєстром 1649 року в найбільш привілейованій полковій сотні значиться прізвище Терешка Довгого. Після остаточного зруйнування 1678 року турками Чигирина, більшість його мешканців перейшли на лівий берег Дніпра, переважно в поселення новоствореної Власівської (1676) та сусідніх Кременчуцької і Потоцької сотень Миргородського полку.

Як і в попередніх випадках не можуть не вражати обширні межі зазначеного землеволодіння. Сурганеві байраки знаходились у верхів"ях Березівки (нині Мала Березівка), звідки на південь через Кам"янку, верхів"я Овнянки до верхів"їв річки Зеленої тягнулась ціла гряда лісків і чагарників, які жителі придніпровських поселень на південь від Кременчука називали Зашляшними (мається на увазі Січовий шлях із Кременчука, що починаючи від Стрілецького містка в районі сучасної Онуфріївки, за укладеною в 1717 році домовленістю слугував своєрідною межею між задніпрськими поселеннями Потоцької сотні Миргородського і Келебердянської Полтавського полків). Піщаний брід на Інгульці біля впадіння Кам"янки особливих уточнень не потребує (тут проходив шлях з Переволочни на Буг і до Дністра), як і Мала Макарівка, що впадає в Інгулець поруч з власне Макарівкою, де, очевидно, і знаходився згаданий у купчій хутір (нині це межі села Диківки Знам"янського району).

Доротів буєрак за картою Де-Боскета знаходився проти Макарихи, у верхів"ях правобічної балки, що згодом отримала назву Кисляківки (неподалік села Ясиноватки). Верхів"ям Бешки очевидно названо витоки сучасної річки Лозоватки, лівобережної притоки Бешки.

Не відомо, чи мав Москов у цей час ще якісь володіння у Задніпрських місцях, але в результаті татарського набігу того ж, 1736 року, його хутір з заводами на 250 коней і 150 голів крупного рогатого скота було повністю спустошено. Загальні втрати майна становили до 1000 рублів, які відразу після завершення Російсько-турецької війни полковий обозний просив відшкодувати. Точних даних про надання такої компенсації ми не маємо. Але відомо, що вже з 1740 року його підданними було заселене спочатку сільце Ревівка, а з 1748 року серед володінь Москова значиться вже Скелювата слобода, де за останнім реєстром 1753 року (до виселення) було 80 підлеглих дворів.

Щодо територій на берегах Інгульця вниз від устя Макарихи, після війни їх освоювали вже інші господарі – переважно старшина і козаки Кременчуцької сотні, хоч не бракувало вихідців і з інших правобережних сотень Миргородського полку. Зокрема, на тій же мапі Де-Боскета 1745 року праворуч від устя Малої Березівки ми бачимо хутір Чечелів, що належав значковому товаришу Йосипу Чечелю, що проживав у селі Крукові цієї сотні. На Сухій Березівці – хутір кременчуцького сотника Гаврилова та хутір Науменків. На правому березі Інгульця, починаючи від впадіння Сухої Березівки, зазначено хутори криловського атамана Делятинського, Гусиків (проти впадіння Малої Березівки), дещо нижче - Шоркунів, про походження яких дуже важко сказати щось конкретне. Хіба що в ранніх роботах В.Нікіфорова зустрічається спроба вивести прізвище козака Усика від якогось Усака, що з"явилась, очевидно, після знайомства краєзнавця з картою Де-Боскета, де був зазначений і вже згаданий Гусиків хутір.

Взагалі, картографічні джерела того часу, що мали поширення переважно через рукописні копії, виготовлені у губернських креслярнях, мали досить багато неточностей і перекручень у назвах. За відсутності нових картографічних зйомок, вони могли роками повторювати раніше допущені помилки. Схоже, саме на такий висновок наводить знайомство з так званою картою Нової Сербії 1752 року, яку було виготовлено на основі мапи Де-Боскета з метою уточнення кордонів новостворюваного військового поселення. Щодо розміщення поселень, єдина відмінність цієї карти з попередньою пов"язана з перенесенням хуторів Гусика і Шоркуна (очевидно Шовкуна) з правого на лівий берег Інгульця вниз від впадіння Малої Березівки.

Більш реальну картину поселень у цьому регіоні дають описові джерела того ж 1752 року, що збереглись в архіві Генеральної військової канцелярії в одній із справ, пов"язаній із початком розміщення за Дніпром сербських поселенців. Реєстр сіл і хуторів було складено за їх приналежністю до задніпрських сотень Миргородського полку та за місцем їх розташування (головним чином долини річок).

Щоб краще передати характер заселення території краю розпочнемо з уже відомого нам хутора Федора Москова на Інгульці (біля устя Малої Макарихи). Вище нього були хутори власівських козаків Демуки і, вже на усті Макарихи (Великої), - атамана села Золотарівки Василя Петрика (майбутнього осадчого слободи Мурзинки), значкового товариша Павла Дика, попа табурищенського - Сімеона Яковлєва, колишнього запорізького козака, що проживав у Цибулівській сотні – Матвія Русина, а також вверх по балці Макарисі цибулівські хутори Феска Дрьома, Михайла Дика, Корнія Немченка, Семена Бойка, Івана Миколенка та поселення вільних військових посполитих (селян).

Від хутора Москова вниз по Інгульцю йшли хутори криловського сотника Григорія Рудя, сотенного хорунжого Олексія Костини, та при усті Ведмежої балки - вже згаданого криловського атамана Костянтина Делятинського. Тут же вгору від балки Ведмежої, починаючи від устя балки Короставки було шість хуторів козачих з підсусідками, що належали до Власівської сотні, та дещо вниз по Інгульцю – хутір криловського козака з містечка Глинське Івана Скирти.

Проти цих місць йшла ціла гряда поселень вже лівим берегом Інгульця та його чисельних притоків з однойменними назвами річок Березівок, ідентифікувати які не завжди просто. Це власне Велика Березівка, її називали ще Мокра, яка витікала з Великого лісу і до впадіння в Інгулець приймала ще по крайній мірі дві лівобічних балки, також Березівки – Суху при балці Срібній і Малу, або Верхню. Далі знову йшла Суха Березівка, яку називали ще Середньою Березівкою, або Березовець. І , нарешті, третю Березівку, або Малу, що протікає через нинішню Олександрію, називали також Нижньою Березівкою. Як і раніше, ми будемо дотримуватись усталених понять Велика, Суха і Мала Березівки.

Перша з них, що перебувала в межах Власівської сотні, була найбільш заселена. Лише на усті Великої Березівки та по навколишніх берегах Інгульця було 11 козачих хуторів з підсусідками, та ще 13 хуторів посполитих. (До виділення у 1750 році Криловського намісництва у самостійну протопопію ці хутори фактично складали собою сільце Протопопівку колишнього Сорочинського протопопа Григорія Гордовського). Мав тут свій хутір і хорунжий Миргородського полку Максим Леонтієв.

Хутори вверх по Великій Березівці на цей час вже складали собою сільце Березівку, або Косівку (очевидно від імені його атамана Івана Косенка).

Ще 5 хуторів Влосівської сотні без зазначення їх власників розміщувалось по берегах Сухої Березівки. Тут же та по берегах Малої Березівки, або, як зазначено в реєстрі, - "над Березовочками", -розміщувались і хутори козаків Кременчуцької сотні: Гаврила Кандиби, Федора Сібера, Якова Гасана, або Касана, бунчукового товариша Федора Гаврилова, колишнього кременчуцького сотника,  і Чечелів. На північний схід від Березівок в напрямку до Крукова йшли хутори, розміщені вже у верхів"ях Омельника та прилеглих до нього балок: священника Волошина, ще один бунчукового товариша Гаврилова, значкового товариша Андрія Байдака, козаків Гната Курила, Яреми Плічка, Василя Волка, Якова Куця, Прокопа Іляшенка, Ониська Лелюка, Константина Корчевкького (значкового товариша), Степана Протопопенка, Кондрата Мокрого, Ляшків, Степана Письменного, Максима Симана, Котлярів, Пархомів і Гриценків.

На південь від Березівок йшло сільце Усиківка, розташоване на Інгульці з прилеглими до нього хуторами кременчуцьких (переважно круківських) козаків Кузьми Курки, Панька Бабенка, Федора Шовкуна, Івана Артюхи, Прокопа Кокойли, Василя Мєрного, Михайла Ісайки і Петра Волка. Ці хутори також розміщувались переважно по берегах Інгульця -між Малою Березівкою та устям Кам"янки, по долинах якої йшли чисельні хутори вже козаків Потоцької сотні.

На жаль, у зазначеному реєстрі хутори Потоцької сотні (всього 34) подані загальним списком як прилеглі до села Кам"янки (Потоцької) і їх важко ідентифікувати за територіальним принципом. За картографічними джерелами найбільше таких хуторів (12) було у вершині нинішньої річки Ратьківки (Малої Кам"янки), серед давніх власників яких достовірно можна назвати лише потоцького козака Корнія Лиходія, який мав тут греблю, збудовану ще до Російсько-турецької війни. Можливо тут мали свої хутори козаки Левко і Леско Христенки (або Христичі) і сільце називалось Христичевкою, як його згадує за даними московських архівів відомий історик Новоросії В.Кабузан.

Дещо менше, 9 хуторів, було на Омельнику, які фактично складали сільце Онуфріївку (ще наприкінці 20-х років тут збудував свій млин виборний козак з містечка Потоки Василь Онуфрєй). Мав також окремий хутір його син – Михайло Онофрієнко, який розміщувався у верхів"ях річки Кам"янки. Поруч з ним було ще два хутори, які за назвами розташованих поруч балки Котової і Росошиного яру, найбільш вірогідно належали козакам Івану Коту і Івану Рососі (батько останнього, Остап, мав також хутір на Омельнику, поруч з Онофрієвим).

За картою на балці Бабцевій, де нинішнє село Дівоче Поле, був хутір Михайла Адаменка. А починаючи від нинішної Куколівки і до впадіння Кам"янки в Інгулець ішли хутори Резників, Реєнків, Матюхів. Більш всього, що належали вони потоцьким козакам Василю і Степану Резникам (звідси назва балки Різниківка), Степану Реєнку та Павлові Матюсі.

Але навіть цей детальний перелік поселень, що максимально охоплює територію нинішньої Олександрійщини та прилеглих районів додає дость мало конкретних даних щодо історії Усиківки та її засновника, хутір якого фактично і став центром одноіменного сільця. Про це ми дізнаємось з іншої відомості того ж 1752 року про склад жителів задніпрських поселень Кременчуцької сотні, в якій  відсутнє сільце Усиківка. Натомість зазначені ті хутори, з яких воно фактично складалось. Це, зокрема, хутір кременчуцького козака Федора Собецького на Інгульці, хутір Пецовський Інгульський значкового товариша Михайла Авраменка і, нарешті, хутір козака сотні Кременчуцької Грицька Усика.

Тут звертає на себу увагу насамперед те, що для характеристики місця розташування хуторів Собецького і Авраменка, як і в попередньому випадку сільця Усиківки, використовується єдине спільне для них поняття Інгульських. Цим вони відрізнялись від Березівських, якими в Кременчуцькій сотні називали хутори в районі Сухої Березівки.

З подвійної назви хутора Авраменка можна зробити і ще один висновок. Сільце Пецовка, або Пецовські хутори знаходились в районі Білецківки, що по дорозі на Круків (назва Білецківки походить від козака Андрія Бєлицького, стрільця полковницького куреня з Кременчуцької сотні, якому тут, на Мандуровій долині, були надані володіння універсалом Данила Апостола ще в 1707 році). Очевидно, що в цьому напрямку розташовувались і прилеглі території, які мав Авраменко на берегах Інгульця (тягнулись праворуч і на північний схід від устя Малої Березівки). А вже лівим берегом, або вниз від впадіння Малої Березівки розтащовувався Усиківський хутір та прилеглі до нього території, як про це в дещо у викривленому вигляді до нас і доносять картографічні джнрела тих часів.

Зайвим підтвердженням цьому є дані з матеріалів справи Авраменка, заведеної у березні 1754 року Генеральною військовою канцелярією за фактом його відмови повернутись на лівий берег Дніпра, де він мав двір у Кременчуці та батьківський грунт у Омельницькій сотні. Натомість після появи сербів виявив бажання стати осадчим нової слободи, але вже "за красной чертой" -  на південь від устя тепер уже прикордонної річки Кам"янки. В справі мовою оригіналу зазначено, що "по той стороне Днепра Авраменко имеет двор с хоромным строением, мельницу на речке Малой Березовце, також скот разный, завод и сенокосные луки и пахотное поле и из оных грунтов и службу войсковую в числе значковых товарищей отбувал".

Тепер більш детально про саме поселення Усиківку. Найдавніші відомості про сільце вдалося відшукати в архівах колишньої Київської митрополії за травень 1750 року. Маються на увазі унікальні у своєму роді списки приходських дворів церков Криловської хрестової намістії (в цьому ж році  їй було надано статус протопопії). Саме з цих списків, де сільце Усиківка значиться як приход Святопокровської церкви села Крукова (це була єдина правобережна церква Кременчуцької сотні, яку збудовано і освячено 1743 року), ми можемо дізнатись про прізвища його перших жителів та деякі інші не менш цікаві дані.

Зокрема, як зазначено в списку, в сільці Усовці (в пізніших документах зустрічається також назва Усиківка), було 11 огорожених дворів, в яких розміщувалось 18 хат. Сам Грицько Усик мав два двори, в одному з яких – 3 хати, в іншому, очевидно віддаленому від центру поселення – ще одну хату (всього чотири). По дві хати мали двори Юска Бочки, Микити Гавриленка, Кирила Усика, Пилипа Усика, Грицька Куцовола, по одній хаті – двори Семена Даниленка, Хоми Усиченка, Мусія Калічникового зятя, Стецька Репенки.

Крім того, в складі села були так звані бездвірні хати. Всього їх зазначено 5, а саме, - Яцка Головка, Павла Ревуцького, Артема Чепурки, Павла Ткача, Сидора Горба. Серед козачих підсусідків Грицька Усика, вже за даними 1752 року, знаходимо прізвища Федора Божка, Василя Шкандиби, Дениса Бабенка. Цікаво, що останній, родом із містечка Власівки, проживав на хуторі Грицька Усика ще з 1748 року. Підсусідків з 1741 (Мартин Литовченко) і 1744 (Іван Погрібний) років мав при своєму хуторі на Інгульці Федір Собецький. Ще з більш давніх років (з 1739) зустрічаються підсусідки на хуторі значкового товариша Михайла Авраменка. Але сам Авраменко з"явився на берегах Інгульця вже після поселення тут Грицька Усика, очевидно лише в 1750-1751 роках. (Його двору "с хоромным строением" згідно з приходськими списками на початку 1750 року ні в Усівці, ні в інших задніпрських поселеннях ще не було). Тому пов"язувати дату виникнення поселення з часом появи на хуторах задніпрських козаків тих чи інших підсусідків, які досить часто переходили від одного господаря до іншого, ми не маємо достатніх підстав.

 З інших джерел, які збереглись у московських архівах і частково опубліковані (1976 рік) у вже згаданому дослідженні В.Кабузана, хатір чи вже сільце Усиківка вперше згадується в ревізьких реєстрах 1746 року. В київських архівах вдалося відшукати такі реєстри по Кременчуцькій сотні. Вони датовані січнем 1746 року і складені на підставі податкової ревізії 1745 року. На жаль, реєстри виявились не повними, оскільки відносяться лише до лівобережних поселень сотні. Але навіть при цьому простежується цікава деталь.

Ще в грудні 1741 року, за відомостями про козаків Кременчуцької сотні, які прийняли присягу на вірність імператриці Єлисаветі, Грицька Усика з його братом Пилипом можна було бачити серед жителів села Кривуші, що під Кременчуком. В списках за 1737 Грицько Усик і його другий брат Кирило показані також серед жителів Кривушів, як козаки виборні малогрунтові, що проживають в одній хаті. За ревізією 1745 року ні Грицька, ні його братів в Кривушах вже не було. Тобто, на берегах Інгульця вони могли з"явитись між 1742 і 1745 роками.

Переселення на Інгулець, очевидно, не було випадковим. З часів Данила Апостола тут, у Задніпров"ї, як ми вже бачили на прикладі Білецківки, досить добре себе почувало "особое товариство козаков, именуемое стрельци куреня полковницкого, его ж оружием и коньми отбуваючих службу". Серед цих стрільців ще на початку 20-х років у реєстрах Кременчуцькій сотні можна зустріти Микиту Усика – батька Грицька і його братів Пилипа і Кирила. За відсутністю джерел, простежити більш давній родовід Усиків, на жаль, не має можливості. За відомим реєстром Війська Запорозького 1649 року Усиків чи Усів серед реєстрових козаків Кременчуцької сотні не було, як не було їх і в інших сотнях Чигиринського полку. В порубіжних із ним лівобережних полках з прізвищем Ус зустрічаються козаки Лубенської сотні Миргородського полку і Балаклейської в Полтавському полку (по одному). Але звідки точно походять Усики з-під Кременчука,  за відсутністю джерел з"ясувати так і не вдалося.

За відомостями вищезгаданого історика В.Кабузана в Усівці за даними на 1752 рік було 109 дворів, у всіх задніпрських поселеннях Кременчуцької сотні – 494. На наш погляд це дещо завищені цифри, навіть якщо до Усівки віднести всі хутори по Малій і Сухій  Березівках. За поіменними списками жителів у зв"язку з виданням указу про заселення Нової Сербії 109 дворів налічувалось  взагалі по всій Кременчуцькій сотні за Дніпром, а цифру 495 дає лише загальна цількість хат козаків, посполитих, а також наявних у них підсусідків.

За даними податкової ревізії 1753 року в Усівці налічувалось 11 козачих дворів, 4 підсусідка (з кінних і 1 піший) та 13 дворів посполитих, які проживали на власній землі і у власних хатах різних чинів і козаків (всього 26 дворів, з підсусідками 30). Ревізія 1753 року була останньою в історії Усівки у складі Кременчуцької сотні Миргородського полку. В 1754 році почалось масове переселення жителів задніпрських слобод і хуторів за межі так званої "красной черты" новосербського кордону. На їх місці створювались шанці Гусарського (кінного) і Пандурського (піхотного ) полків Нової Сербії. Назви шанці отримували від місцевих поселень та урочищ.

На території нинішньої Олександрійщини в межах колишніх поселень Власівської, Кременчуцької та Потоцької сотень було утворено Усівський шанець з округою на південь від Малої Березівки), вище нього - Березівський, Косівський і Доротівський. По долині Радьківки та Кам"янки утворено Куп"єватський та Онуфріївський шанці, а можливо і Краснянський,  у верхів"ях Переволочанського Омельника (балки Шевська і Попельня) – Омельницький. Територіальні межі  останніх та місця для укріплених (ротних) центрів було остаточно визначено лише в 1758 році. З цього часу з"явились і сербські назви шанців, відповідно, - Слань-Камінь, Бечія, Вараждин, Глоговац, Смедеров, Сентомаш, Ковінь, Томешнице. Назви походять від тогочасних сербських поселень по Дунаю і Тисі (в районі Бєлграду), які без особливих ускладнень можна відшукати і на сучасних картах відповідних районів Сербії та Венгрії. Зокрема, назва Слань-Камінь походить від містечка Сланкамен на правому березі Дунаю про­ти впадіння річки Тиси (є та­­кож Нові і Старі Сланкамен  в краї Воєво­дина в Сербії),  Бечія - від містечка Бечей на Тисі (край Воєводина в Сербії), є також містечко Бечка біля Сланкаменя.

Тут особливо цікаво те, що назви шанців та розміщення їх укріплених центрів далеко не завжди співпадали, що свідчить про постійні зміни в розміщенні новосербських поселень на початковому етапі їх заселення. Це, зокрема, видно на прикладі того ж Куп"єватовського шанця, який із верхів"їв одноїменної притоки Омельника опинився в районі Радьківки, тобто, в басейні Кам"янки. Центором Усиківського шанця стає новоутворене сільце Слань Камінь (проіснувало до післявоєнних років ХХ століття і було приєднане до Новопилипівки), а Бечійське поселення, що виникло на базі Усівки стає центром Березівського шанця, назва якого походить від Березівських хуторів (на Сухій Березівці) колишнього кременчуцького сотника Федора Гаврилова.

Але навіть при цьому назва Усиківки ще довго зберігається за Бечійьким поселенням не лише серед жителів регіону, а і в офіційних документах того часу. Зокрема в 1758 році, отримавши клопотання жителів Бечійського шанця (переважно військовопоселенців, записаних в пандури) про відкриття тут церкви, Криловський протопоп Сімеон Петров у відповідному зверненні до Переяславсько-Бориспольського архієрея просить відкрити Святомиколаївську церкву в Усиківському шанці (освячена в 1759 році). Згадується Усівка також документах фортеці Святої Єлизавети за 1765 рік про відкриття тут, а також у Петриківці,  поштої станції на шляху від Єлисаветграда до Кременчука.

Заселення новосербських шанців Пандурського полку в межах нинішньої Олександрійщини відбувалось досить нерівномірно. За даними В.Кабузана в 1761 році лише в Бечії налічувалось 182 жителі, в Глоговаці – 67, у Вараждині – 64,  в Слань Камені – 19, в Сентомаші – 3, в Смедерові – 4, в Ковені – 7, в Томешниці – 9. Саме це в сукупності із зловживаннями головного командира Нової Сербії генерал-лейтенанта І.Хорвата стало чи не головною передумовою ліквідації Нової Ссербії і створення на її основі з залученням прилеглих територій Новослобідського козачого поселення нової військово-адміністративної області – Єлисаветградської провінції у складі щойноствореної Новоросійської губернії з центром у містечку Кременчук..

Під Новослобідське козаче поселення були відведені землі на 20 верст нижче Нової Сербії, що до цього формально належали до Запоріжжя. На території нинішньої Олександрійщини це землі в басейні річки Бешки, правої притоки Інгульця, а на його лівому березі – Овнянки (або як її називали в старину Говнянки (Гівнянки), верхів"їв річок Зеленої, Жовтої та Княжих Буєраків на Омельнику.

Зокрема, на правобережжі Інгульця вже до кінця 1754 року вихідцями з найближчих Цибулівської, Криловської та Власівської сотень були заселені слободи Мурзинка і Бешка. Ініціаторами заселення першої були Павло Дик і Василь Петрик, колишні сусіди по хуторах на усті Макарихи, другу осаджував Андрій Головко (звідси Головківка) з містечка Крилова (як зазначено в документах – "умершего кошового Ивана Малашевича свойственный козак знатный").

Лівобережжя Інгульця вниз від долини Кам"янки заселяли переважно жителі колишніх Кременчуцької та Потоцької сотень. Осадчим слободи Овнянки, а потім і сотником був уже згаданий значковий товариш Михайло Авраменко з берегів Малої Березівки (звідси назва Аврамівка, пізніше – Новостародуб), слободу Зелену – виборний козак з села Кам"янки Потоцької сотні Петро Кот. Слободу Княжі Байраки, пізніше Жовту, заселяли як правобережні жителі Потоцької сотні, так і порубіжних хуторів Келебердянської і Переволочанської сотень Полтавського полку, територія якої практично повністю відійшла під Нову Сербію.

Особливих деталей переселення з"ясувати не вдалось. Відомо лише, що вже в серпні 1754 року в слободі Мурзинці було 300 жителів, в Бешці (пізніше Головківка) – 90, в Овнянці – 171, в Зеленій - 48. Слобода Княжі Байраки (з 1758 року Жовта) почала заселятись з 1755 року, Попельнаста - лише наприкінці 50-х років.

На території краю, що входила до складу Нової Сербії, поселенський рух активізувався лише в останні роки її існування, але головним чином вже після ліквідації цього військово-адміністративного утворення. Зокрема, в 1767 році за сповідальними розписами церков Криловської протопопії в шанці Глоговац (Косівка)  було вже 325 жителів, у Вараждині (Протопопівка) – 258, в слободі Сентомаш відставного майора Івана Радкевича  (звідси Радьківка) - 295, в новопоселеній слободі Куколівці – 60, в Бечійському шанці – 581.

На жаль, у згаданому списку жителів Бечійського шанця окремо не зазначено складу поселень, які до нього входили. Але навіть при цьому для багатьох олександрійців буде цікаво дізнатись про прізвища людей, які тут проживали майже 240 років тому.

Для спрощення цього завдання наведемо лише список господарів дворів, яких на той час було 91, а саме: священнослужителі Стефан Назарієв Каруковский, ієрей Святомиколаївської церкви, Адам Гажаленко, ктитор і його брат Іоан; військові і поселенці Савва Станоєв, капітан, Іван Карочун, поручник, Гаврило Пивоварич, прапорщик, Михайло Пивоварович, Афанасій Димитрієв, вахмістр, Федір Тимоєв, квартирмейстр, брат його Тимофій, Семен Григор"єв, капрал, Павло Пивоварович, капрал, Федір Халявченко, Мойсей Харченко, Миколай Мачиз Деєв, Никіфор Стефанов, Клим Степанов, Іван Прусенко, Іван Мойсеєв, тесть його Федір Скалозуб, Мартин Куликов. Павло Григор"ев, Леонтій Іванов, Іван Степанов, Іван Мартинов, Іван Марков, Михайло Ільїн, Єрмолай Григор"єв, Федір Семенов, Микита Репенченко, Наум Єремеєв, Петро Матвеєв, Ємельян Зеленський, Григорій Гордієнко, Василь Нікіфоров, Федір Вєтров, Михайло Дурман, Ємел"ян Климов, Василь Петров, Гордій Федоров, Матвій Федоров, Григорій Григор"єв, Хома Яковлєв, Петрє Кузьмін, Василь Карпов, Матвій Возняк, Степан Яковлєв, Петро Васильєв, Григорій Зубко, Дементій Семенов, Кондрат Заворотний, Мойсей Заворотний, Яків Волошиненко, Григорій Тимофієв, Самойло Михайлов, Хома Боул, Іван Книшевський, Прокіп Зенкевич, Микола Добрянський, Степан Покутинський, Степан Нікіфоров, Федір Матвеєв, Ігнат Андреєв, Василь Волошниєнко, квартирмейстр, Іван Куколь, квартирмейстр, Лук"ян Толмачов, капрал, Михайло Дрогомар, Пантелеймон Романов, Федір Нікитін, Хома Сенченко, Мирон Іванов, Клим Васил"єв, Михайло Верменин, Євтух Тяглий, Михайло Хорольский, Олексій Васил"єв, Ярема Нечитайло, Антоній (без прізвища), Павло Овчар, Іван Запорожець, Іван Швець, Мойсей Ткач, Іван Бондарь, Іван Кравець, Микита Ткач, Іван Столяр, Іван Швець, Василь Чечель, Марко Ворона, Пилип Слєпченко, Максим Бочка. 

За родом занять переважали сім"ї військових (350 чоловік, з них гусари – 88), далі йшли до дворових і служителів належало – 86 чоловік, до відставних – 41, до майстерових -  40, до поселян – 40, до сімей церковнослужителів – 24 жителі обох статей.

Не будемо дупинятись на окремих прізвищах із наведеного списка, це вже справа окремого дослідження для місцевих краєзнавців. Зупинемось на одному. Це Іван Куколь, колишній полковий квартирмейстр Пандурського полку, останній з командирів ліквідованого Смедерівського шанця Нової Сербії. Саме тут ще в 1765 році його було фактично залишено без прав на земельні угіддя осадчим новопоселеної слободи Куколівки Трохимом Челебаном, походженням із колишніх запорожців, які почали селилитись тут із сім"ями після розпочатої кошовим Запорозької Січі Петром Калнишевським так званої останньої поземельної боротьби Запоріжжя за втрачені території.

Тобто, нам знову не треба шукати міфічного козака Куклу. Тут цікава також інша деталь, колишнього власника Смедерівської слобідки не стало, а його прізвище в назві новоутвореної слободи залишилось.

Варто звернути увагу і на те, що серед поселян Бечійського шанця не залишилось жителів з прізвищем Усик, спадкоємців якого так хотілося знайти в метричних книгах Олександрійської церкви Василю Нікіфорову. Відповідь на питання з легенди про величезну могилу Усика в центрі Олександрії також досить проста. Грицько Усик разом з більшістю колишніх усиківських жителів після поселення сербів просто перейшли в іншу слободу, а саме – в Овнянку, засновану їх більш заможним сусідом по хуторах на Малій Березівці та Інгульці – Михайлом Авраменком.

За сповідальним розписом Трисвятительської церкви слободи Овнянки, в 1762 році Грицьку Усику було 61 рік. Тобто в 2001 році олександрійці можуть додати до 250 річного ювілею першої з раніше обублікованих згадок про Усівку, хоч і не самої давньої, ще й 300-річний ювілей з дати народження першозасновника села. На час заснування хутора Грицькові було 40 років – вік, коли за усталеною традицією козаки фактично полишали військову службу, надаючи цю можливість уже своїм синам.

За рік до ліквідації Запорожської Січі, до чого приклали зусилля і гусари Жовтого полку в складі військових формувань генерала Текелія, в окрузі Бечійського шанця було 72 двори, в них 162 хати і 611 жителів. За ревізією 1782 року, тобто за два роки до утворення Олександрійська – 1316. З них сімей відставних і нижчих чинів – 631, військовослужбовців – 109. Крім того, підлеглих підпоручника Пивоваровича на його ранговій землі – 28, відставного поручника Гаврила Пивоваровича – 21, у приватновласницькій слободі Звенигородці майорші Звенигородської 56, сотника Звенигородського – 38, в Піщаному Броді поручника Зерваницького – 79, в Озерній секунд-майора Радуловича – 119, в Слань Камені капітана Баді – 109, на хуторі Білі Гори підполковника і князя Стратиновича – 115 та дворових в шанці Дмитрівському – 5. Цікаві також дані про національний склад жителів Бечії 1882 року, де серед поселян чоловічої статі було 9 волохів, 2 грека, 321 українець (всього 332). Серед 63 військових також було всього 4 волохи, решта – українці.

За 80-90 роки ХVІІІ століття даних про кількість жителів в Олександрії, в тому числі опублікованих, не бракує. Тому не будемо зупинятись на чисто статистичних даних. А от те, що представляла з себе Усиківка в часи, коли повітове місто Олександрійськ було перенесено до Крилова, очевидно варто вказати. І не лише тому, що це останні дані за ХVІІІ століття (в селі проживало за ревізією 1796 року 717 жителів).

Цікавий насамперед зміст короткого економічного опису поселення тих часів, в якому, зокрема, сказано, що Усівка – "село, с левой стороны речки Ингульца и по обе речки Березовки, при боль­шой дороге лежащей из Елисаветграда в Кременчуг, в оном цер­ковь деревянная во имя Чудотворца Николая, казенное развалившеесь деревянное строение, в коем пребывание имели уездные присудствен­ные места, ветряных мельниц 6, чрез речки Ингулец и Березовку два де­ревянных моста, в оном селе ярмонков в году две: 1-а декабря 6 в день Святого Николая, 2-я июня 29 в день Святых апостолов Петра и Пав­ла, на оные приезжают с ближайших городов купцы с разными щелко­вы­ми, шерстяными и мелочными товарами и пригоняют лоша­дей, ро­га­тую скотину и овец, жители оного села казенные поселяне, упраж­ня­ются в хлебопашестве. В вышеписанных речках воды здоровой доволь­но и ловится рыба разная мелкая, земля при оных речках положение свое имеющая, супесковата, на коей хлеб и травы бывают средственны".

Зрозуміло, що подальший розвиток поселення залежав насамперед від повернення йому статусу повітового міста, що і відбулось в 1806 році. Та навіть через віки, жителі Олександрії продовжують шанувати пам"ять про її першозасновника – колись безіменного козака Вуса, тепер більш відомого – Грицька Усика. І це закономірно. Не знаючи історії краю, важко відчувати причетність до його сьогодення, а тим більше – вболівати за його майбутнє.

 

Кандитат наук А.В.Пивовар
м. Київ – с. Червона Кам"янка

2001 рік